ПІЗНАННЯ – це процес руху людської думки від незнання до знань. В основі пізнання лежить відображення об’єктивної реальності в свідомості людини в процесі її громадської, виробничої та наукової діяльності, що називається практикою. Потреби практики виступають головною та рушійною силою розвитку пізнання, його метою. Людина пізнає закони природи, щоб оволодіти силами природи і спрямувати їх на службу собі; вона пізнає закони суспільства, щоб у відповідності до них діяти на хід історичних подій.
Пізнання зростає з практики, але потім саме спрямовується на практичне оволодіння дійсністю. Від практики до теорії та від теорії до практики, від дії думки і від думки до дійсності – такою є загальна закономірність відносин людини в оточуючій реальності.
Практика є початком, і одночасно природним завершенням будь-якого процесу пізнання. Слід відзначити, що завершення пізнання завжди відносно, тому що в процесі пізнання, як правило, виникають нові проблеми і нові завдання, котрі були підготовлені і поставлені попереднім розвитком наукової думки. Вирішуючи ці завдання і проблеми, наука повинна випереджати практику і таким чином свідомо спрямовувати її розвиток.
